День архітектури України
Щороку, 1 липня прийнято відзначати професійне свято всіх архітекторів і любителів архітектурного мистецтва країни – День архітектури України.
Свято встановлено в Україні «…на підтримку ініціативи архітекторів та містобудівників, їх творчих спілок, працівників проектних організацій і місцевих органів містобудування та архітектури...» згідно з Указом Президента України «Про День архітектури України» від 17 червня 1995 року № 456/95.
Тільки за офіційними даними, в Україні налічується близько 14 тисяч пам’яток архітектури, 46 великих історичних культурних заповідників і більше 1000 об’єктів паркового мистецтва. Памятки архітектури в стилі бароко, ренесансу, класицизму милують око не одного покоління.
Найбільшу кількість пам’ятників архітектури можна знайти у Львові. В місті збережено близько двох з половиною тисяч пам’яток історії та архітектури. У 1998 році місто внесено до світової спадщини ЮНЕСКО.
Архітектурне багатство країни помітно в будь-який її точці. Є чим пишатися і в нашій громаді.
Пам'ятка архітектури національного значення в Житомирській області – Свято-Троїцька церква.
Свято-Троїцька церква – церква у селі Троковичі, збудована на рівному відкритому місці в центральній частині села. Будівництво церкви розпочалося з того, що 1774 року на кошти місцевого священика Яновицького, поміщика Квятковича зібралися громади сіл Троковичі, Некраші, Велика Горбаша, Мала Горбаша та Піщанка, щоб побудувати церкву в Троковичах – найбільшому селі, яке знаходиться в центрі території. Збудували церкву у 1791 році в ім'я Святої Трійці.
Церкви, подібної троковицькій, немає в Україні. Її аналог знаходиться у Києво-Печерській Лаврі. Однак лаврська святиня – кам'яна, а поліський храм – дерев'яний, створений без жодного цвяха.
Щоб уберегти церкву від руйнування на початку 1930-х років, місцеві мешканці пішли на хитрість. Коли надійшов наказ знищити храм у Троковичах, люди розібрали іконостас, поховали ікони та церковне начиння, зняли і закопали дзвони. З церкви зняли хрести і завезли у будівлю весь місцевий запас зерна. Районне керівництво пересвідчилось, що приміщення використовується як зерносховище, і скасувало наказ на руйнування.
Під час Другої світової війни храм використовувався як вартова вежа, неподалік розміщувався німецький обоз. Дерев'яна будівля могла легко злетіти в повітря, однак не зазнала жодних руйнувань. Тому залишилась до наших днів . І зараз ми можемо насолоджуватись співами півчих, Богослужіннями.
Первинна композиційна основа Троїцької церкви є рідкісним різновидом семизрубового семиверхого храму, що утворився в результаті творчої переробки місцевими майстрами традиційної трьохчастної схеми української дерев'яної церкви з трьома рубаними верхами, в західній і східній частинах яких були влаштовані по дві симетрично розташовані рубані башти квадратної в плані форми з невеликими однозаломними верхами. Обидві західні башти утворюють в інтер'єрі своєрідні просторові осередки бабинця і хорів (відповідно на першому і другому ярусах), а східні— використовуються як допоміжні приміщення при вівтарі (пономарні і ризниці).
Відносно просте композиційне і конструктивне рішення цих елементів відтіняє основний, трьохчастинний об'єм Троїцької церкви. Три головні приміщення пам'ятника перекриті розвиненими двухзаломними верхами восьмигранної форми, які помітно відрізняються від бічних башт по висоті і ступеню композиційної складності. Основне місце серед декоративних елементів займає складної форми фігурний виріз у західній стіні нефа, утримуваний в центральній частині двома різьбленими стовпчиками.
У 1896 році первинна семиверха композиція храму була ускладнена прибудовою до південної і північної стін нефа двох додаткових бічних прибудов прямокутної в плані форми, увінчаних невеликими декоративними главами. Одночасно з цим західна, двоярусна частина Троїцької церкви (з бабинцем на першому і хорами на другому ярусі) була значно розширена в західному напрямі, а головний вхід споруди був акцентований високим триярусним об'ємом шатрової дзвіниці з монументальним крильцем на двох колонках. Аналогічні парадні входи були влаштовані і в обох бічних прибудовах пам'ятника, отримавши в результаті ремонту 1896 року своєрідну об'ємно-просторову структуру з десятиглавим завершенням.
Троковицька церква вражає старим 15-метровим іконостасом - з характерним для кінця XVIII ст. поєднанням барокових і класицистичних рис. Щоправда, більшість його ікон мають пізніше походження, але царські врата і різьблення - однозначно первісні. А ще тут можна помилуватися автентичним вирізом між навою та бабинцем - подібних раритетів збереглося украй мало.
Пам'ятка архітектури місцевого значення Житомирської області –
Василівська церква.
Церква Василя Великого в селі Зороків являє собою невеликий, однокупольний, дерев’яний храм, який збудовано на гроші парафіян у 1772 році. У 1869 році парафія значно збільшилася, довелося розширювати церкву. Тоді збоку було прибудовано частину храму і дзвіницю. Цікавої форми купола з хрестами підносяться в небо, невеликі прямокутні вікна виглядають ззовні дуже охайно. Старовинні стіни церкви бачили на своєму віці багато правителів, вистояли під час військових дій і пережили важкі радянські часи. З приходом незалежності парафіяни почали активно відновлювати свою святиню. У неділю тут завжди багато людей, територія навколо храму чиста і доглянута.
Пам'ятка архітектури місцевого значення Житомирської області –
Земська школа, село Зороків.
Згідно офіційних документів, будинок земської школи був збудований на початку ХХ століття. Будівництво школи в селі Зороків в 1912-1913 роках відбулося завдяки Івану Степаненку, передовому господарю в селі, члену Волинського губернського парламенту.
В школі безкоштовно навчалися діти віком 8-12 років, незалежно від статті, соціального походження та віросповідання. Даний одноповерховий будинок неодноразово реставрувався, однак, його конструкції залишилися незмінними. Зовні будинок нагаує житловий, однак, всередині вітає дух просвітництва, жаги до знань та дитячої радості.
Саме в цій школі навчався відомий письменник, журналіст, громадський діяч і лікар, ім’я якого занесено в найпрестижніші енциклопедії світу – Юліан Мовчан. На жаль, в Україні його знають набагато менше, ніж в англомовному світі, хоча деякі книги письменника уже перевидані на рідній землі. В своїй книзі «Незабутнє і непрощене» письменник напише: «Пригадую, був здається, 1916 чи 1917 рі, коли ми пішли з матір'ю на посвячення новопобудованої гарної, вимурованої з червоної цегли школи в нашому селі. Тоді з такої нагоди всім відвідувачам давали безкоштовно пиво, яке наливали до кухлів з великих дерев'яних бочок. Людей було багато, всі вони були в радісному і піднесеному настрої. Пізніше, вже будучи старшим, я довідався, що з нагоди відкриття школи тоді до села приїхав із Житомира завідуючий відділу губерніальної освіти на прізвище Кандиба».
Фото - з мережі Інтернет та автора Артема Возного
